Один день війни Миколи Воротинцева

Авт. Гайдай Є.О.
Микола Пилипович Воротинцев народився 21 травня 1924 року в с. Мокрець Горшеченського району Курської області.  А за чотири роки до цього, 19 січня 1920 року, в цьому ж селищі народився Іван Мойсейович Воротинцев, троюрідний брат Миколи. Тоді ще ніхто не знав, що обидва брати стануть Героями СРСР, Іван – за штурм с. Гута, біля Києва, в жовтні 1943 р., а Микола в червні 1944р – за форсування р. Західна Двіна в районі с. Узрєчьє в Вітебській області.

Іван Мойсейович Воротинцев, троюрідний брат Миколи Воротинцева

В 1939 році родина Пилипа та Марії Воротинцевих, у якій було п’ятеро дітей, переїхала до селища Стаси Веселівського району Запорізької області. І ось в 1941 році почалась Велика Вітчизняна війна. Микола, разом з іншими односельчанами, під час евакуації сільгосптехніки та худоби потрапив до Ставропольського краю де влітку 1942 року був мобілізований до армії Бурацьким РВК. В 1943 р., закінчивши школу кулеметників, він опинився на фронті.

Микола Пилипович Воротинцев, 1944 рік

В 1944 році частини І-го Прибалтійського фронту  під командуванням І.Х.Баграмяна опинилися навпроти так званого «білоруського балкону», виступом фронту в центрі німецької оборони, де зосередилась велика частина військ групи армій «Центр». Для того, щоб ліквідувати цей виступ та визволити Білорусію був розроблений план Білоруської стратегічної наступальної операції під кодовою назвою «Багратіон». Початок операції мав відбутися 23 червня 1944 року частинами 43-ї армії генерал-лейтенанта Бєлобородова та 6-ї гвардійської армії генерал-полковника Чистякова. Ці армії отримали наказ – прорвати оборону ворога на лінії Полоцьк-Вітебськ та захопити плацдарм на березі Західної Двіни в районі Бешенковічей.
Єфрейтор М.П.Воротинцев у червні 1944р. був кулеметником окремого гвардійського учбового батальйону 67-ї гвардійської стрілецької дивізії 23-го гвардійського стрілецького корпусу генерал-лейтенанта Єрмакова у складі 6-ї гвардійської армії І-го Прибалтійського фронту.

Микола Пилипович Воротинцев з бійцями окремого гвардійського учбового батальйону. 1944 рік, Білорусь.

Перед початком операції «Багратіон» учбовий батальйон провів вдало розвідку боєм, внаслідок чого фронт пересунувся на 3 км. на захід майже впритул до селища Сиротино. Ця позиція була досить вдалою для подальшого наступу на Західну Двіну, достатньо було пройти всього близько 30 км. до її берегів. Ввечері, 23 червня, командир 67 гвардійської стрілецької дивізії генерал-майор О.І.Баксов віддав наказ: «Сформувати з бійців дивізії мобільний зведений загін, якому наказувалось непомітну досягти берегів Західної Двіни, з ходу її форсувати та захопити особливо важливу понтонну переправу». До складу цього загону увійшов і окремий учбовий батальйон, в якому служив Микола Воротинцев. Керував батальйоном гвардії капітан Украдиженко.

 Герой СРСР, командир 67 гвардійської стрілецької дивізії генерал-майор О.І.Баксов.

Герой СРСР, командир окремого гвардійського учбового батальйону капітан Украдиженко.

Усю ніч йшов цей загін по території, яка фактично була зайнята ворогом. Провідником був місцевий житель, партизан. Категорично заборонялось вступати в бій з ворогом. Несли з собою лише зброю та набої.
Микола йшов, згибаючись під вагою кулемета, набоїв та гранат. Поряд йшли інші бійці батальйону, серед них і сам Іван Украдиженко, його заступник капітан Володимир Богуславський, командир роти, земляк М.Воротинцева, лейтенант Микола Доровський, командир взводу лейтенант Олексій Александров, командир відділення сержант Олександр Щеблаков, кулеметники старшина Федір Іванішко, рядовий Михайло Кравченко, старший сержант Олександр Суслов, рядовий Петро Труфанов, рядовий Анатолій Іванов.

 Герой СРСР, командир взводу  лейтенант Александров О.В. 

Герой СРСР, кулеметник старшина Федір Іванішко.

Ще до світанку підійшли до селища Буй. Основна частина  сил приготувалася до переправи а батальйону Украдиженко було наказано підійти до селища Узрєчьє та здійснити там прорив, відрізавши основні сили німців від підступів до понтонного моста та стримувати натиск танкових і піхотних атак. Коли бійці отримали наказ, їм стало зрозуміло, що головна їх мета – відволікти основний удар ворога на себе, тобто залишитись в живих судилося не багатьом, а можливо й нікому.

 Герой СРСР, командир відділення сержант Щеблаков О.Д.

Герой СРСР, рядовий Труфанов П.Т. 

Але наказ є наказ, і тому учбовий батальйон висунувся до селища. Коли підійшли до річки, стало зрозуміло, що переправитись буде досить важко. Їх міг врятувати лише туман, який вранці спустився на береги Західної Двіни.

Західна Двіна сьогодні.

Всі засоби для переправи залишились в тилу. Увійшовши в селище, солдати почали готувати плавзасоби. В хід йшло все: порожні діжки, колоди, дошки. Місцеві жителі розбирали сараї, знімали двері, ворота і разом з бійцями носили це все до річки. Хтось наважився просто перепливти річку, а деякі набивали соломою свої плащ-палатки. Подолання такої перешкоди, як річка, одна з найбільш важких бойових операцій. А Західна Двіна – досить широка (в місці переправи її ширина досягала близько 300 метрів) і має доволі швидку течію. Але хтось повинен бути першим, подолати її під вогнем ворога, вступити в бій, захопити плацдарм і утримувати його до підходу основних сил. Саме така доля випала Миколі Воротинцеву та всім тим бійцям, які опинились поруч з ним в той ранок 24 червня 1944 року на березі Західної Двіни поблизу селища Узрєчьє.

І ось капітан Украдиженко віддав наказ: «Почати переправу». Солдати роздяглися, зав’язали одяг в тугий вузол і увійшли в холодну воду. Микола, разом з іншими бійцями, штовхав важкий пліт. Дехто з гвардійців встановили свої кулемети на невеличкі саморобні плотики, а потім, прив’язавши до них канат, перепливли на протилежний берег і підтягнули їх до себе. В таких діях був практичний розрахунок. Коли бійця вбивали, інший підхоплював шнур, а кулемет залишався цілим на березі.

Але до протилежного берегу потрібно було ще допливти. 

Коли перші солдати, серед яких був і Микола Воротинцев, не досягли і половини річки, почався масований обстріл, - їх помітив ворог. Кулі засвистіли поруч, почався мінометний обстріл, заговорила артилерія ворога. Прямою наводкою було розбито пліт, який йшов поруч. Від вибухів вода здіймалася навкруги величезними фонтанами, разом з плотами та солдатами, дошки, зброя та понівечені тіла розліталися в усі сторони. Розбило пліт Іванішко. Його, контуженого, разом з кулеметом, кинуло в вводу. Вчепившись під водою в свій «максим», він потяг його по дну. Пірнаючи знову і знову він витяг його на берег.

Стало зрозуміло, що тепер потрібно пересуватися з максимальною швидкістю. Але чомусь пливти стало важче. Повернувши голову, Микола зрозумів, що вбито солдата, який разом з ним штовхав пліт. На землі, можливо, і залишився б живим, але тут допомогти було неможливо. Якщо поранило у воді, то вважай, що ти загинув. Заважали не тільки ворожий обстріл та швидка течія, але й тіла вбитих бійців, на які вони постійно наштовхувались. Вода від крові стала червоною. Це помітили і ті солдати, які знаходились в декількох кілометрах вверх за течією і чекали свого часу, щоб переправитись через річку. 

Але ось він – довгоочікуваний берег. Після бою ніхто з вцілілих так і не зміг зрозуміти, як їм вдалося перепливти Західну Двіну.

Вибравшись на суходіл, бійці покидали одяг прямо на землю і, поки інші їх прикривали, почали підтягувати та встановлювати кулемети. В хід пішли ручні гранати, якими закидали німецькі траншеї. Часу одягтися не було. В ранковий час, біля річки, було досить холодно. Від холодної води тіло Миколи  посиніло і тремтіло. Пальці на спусковому гачку не слухались, і тому перші черги летіли в різні напрямки: в землю і вгору. Почався бій за плацдарм. Їх взвод виявився першим, який опинився на західному березі Двіни. 

Кулеметники бід билі першу контратаку ворога і таким чином допомогли переправитись решті батальйону. Вже через годину учбовий батальйон знаходився на протилежному березі. 

В цей час, побачивши що передовий загін учбового батальйону закріпився на протилежному березі, відволікаючі основні сили німців на себе, почалась переправа основних частин в стороні від прориву. Гвардійські полки  під командуванням гвардії майора Геннадія Шляпіна та гвардії підполковника Георгія Ковтунова перейшли в атаку. Завдяки відволікаючому маневру окремого учбового батальйону ворог помітив основні сили лише тоді, коли перші плоти знаходились вже майже біля самого берегу. І тому в місці основного прориву 67-ї гвардійської стрілецької дивізії переправа була здійснена досить швидко. Це дало змогу основним частинам закріпитися та миттєво розширити плацдарм.

А тим часом бійці учбового батальйону утримували свій плацдарм, не підпускаючи, таким чином, основні німецькі частини до понтонного мосту та зони основного прориву.

Кулемети Іванішко, Щеблаков, Воротинцева, Суслова, Труфанова не замовкали. Стволи нагрівались та стали червоними. Після першої контратаки наступила невеличка перерва. Солдати нарешті змогли одягтися та перевести подих. Але невдовзі почалась друга, а за нею третя контратаки. 

У той час, коли Микола разом зі своїм батальйоном відбивав другу контратаку німців, в штаб командуючого І-го Прибалтійського фронту І.Х.Баграмяна увійшов командувач 6-ї гвардійської армії Іван Михайлович Чистяков і доповів: «Орли генерала Єрмакова черпають воду із Західної Двіни». Він мав на увазі саме окремий учбовий батальйон капітана Украдиженко, який першим ступив на ворожий берег.

Цілий день вони відбивали німецькі атаки. Під час однієї з таких атак було важко поранено в голову командира взводу гвардії лейтенанта Олексія Александрова. Майже не зупиняючи свого натиску німці кидали в бій танки, які підтримувала піхота. Їм було життєво необхідно відкинута назад, в Західну Двіну, солдат учбового батальйону, адже по понтонному мосту вже почали переправлятися основні сили 6-ї гвардійської армії: свіжа піхота, артилерія, танки.

Але хлопці вистояли. Почалася остання в той день, шоста, контратака німців. Поряд з позицією Воротинцева та його товариша Анатолія Іванова заліг сержант Олександр Щеблаков. «Все – це їх остання атака. Якщо відіб’ємося, то, можливо, наші встигнуть. Патронів майже не залишилось», - сказав Воротинцев Щеблакову. На що Олександр відповів: «А давай підпустимо ближче, а тоді зріжмо їх під самий корінь». На позицію знову рушили танки. Німецька піхота спочатку рухалась перебіжками, а потім, піднялась в увесь зріст і кинулась в атаку. Микола підпустив їх майже впритул, і лише тоді, коли стало можливим вести точний вогонь, почав стріляти сухими, короткими чергами. Поряд допомагав Щеблаков. Набоїв бракувало, і тому точність була найважливішою умовою. Це стало сигналом для інших бійців, які також відкрили вогонь. Навіть тоді, коли в них закінчилися набої, вони почали закидати ворога останніми гранатами, а потім почалася рукопашна. І в цей час, коли надії вже не було, підійшла підмога. 

Передові загони полку, який вчасно прийшов на допомогу, побачили жахливу картину. Земля навколо була вкрита трупами наших та німецьких солдат. На передньому краї догорали два підбитих танки. Живі від знесилення та поранень не могли піднятися з місця. Але свою задачу вони виконали: відволікли вогонь на себе, давши змогу переправитись основним силам дивізії, втримали плацдарм і не підпустили німців до понтонної переправи.

По різному склалась доля бійців учбового батальйону після того страшного  дня – 24 червня 1944 року. Багато хто загинув під час переправи, ще більше – при обороні плацдарму. Усього при переправі через Західну Двіну загинуло більше 3000 радянських солдат та офіцерів, серед них – 24 Герої Радянського союзу. 8 з них поховані в Братській могилі меморіального комплексу «Узрєчьє». Це сапер Михайло Хватков, наводчик станкового кулемету Джумаш Асанолієв, капітан мінометної роти Іван Плякін, рядовий Анатолій Звєрєв, командир роти кулеметників окремого учбового гвардійського батальйону Микола Доровський, командир стрілецького взводу старший лейтенант Іван Мартинов, командир роти кулеметників старший лейтенант Володимир Солонченко, старший лейтенант Іван Бірюков.

Меморіальний комплекс та братська могила, в якій поховано 8 Героїв СРСР  в с. Узрєчьє, місце переправи учбового батальйону на Західній Двіні. 

По різному склалась доля тих бійців учбового батальйону, які залишились живими. 16 солдат і офіцерів за переправу через Західну Двіну біля с. Узрєчьє отримали звання Героя Радянського Союзу Їх імена навічно викарбувані на гранітних стелах Меморіалу Перемоги «Поклонная гора» в місті Москва. 

Три герої СРСР. В центрі М.П.Воротинцев, праворуч О.Д.Щеблаков, ім’я солдата ліворуч невідоме.  

Товариш Миколи Воротинцева Анатолій Іванов був представлений до цього високого звання, але так його і не отримав. Він помер вже після війни, в місті Харків.

Герой СРСР лейтенант Александров помер від ран, отриманих під час бою, в госпіталі через 2 місяці, 26 серпня 1944 року. Поховали його в с. Дубище Невельського району Псковської області. Нагороджений посмертно.

Герой СРСР рядовий Михайло Кравченко загинув через два дні, 26 червня 1944 року при переправі через р. Улла. Він похований в с. Клещино, неподалеку від с. Узрєчьє. Нагороджений посмертно. 

Герой СРСР Федір Іванішко після війни мешкав в м. Татарск Новосибірської області. Помер 9 грудня 1957 року.

Герой СРСР сержант Олександр Суслов після демобілізації повернувся в рідне місто Киштим Челябінської області, де працював токарем на заводі. Помер 6 лютого 1982 року.

Герой СРСР рядовий Труфанов демобілізувався в званні старшого сержанта в 1945 році. Повернувся в рідне селище Борове Липецької області. Працював головою колгоспу. Помер 22 липня 1980 року.

Герой СРСР капітан Володимир Богуславський демобілізувався в 1959 році в званні підполковника, мешкав в місті Луганськ.

Герой СРСР капітан Іван Украдиженко в званні підполковника в 1962 році вийшов в відставку. Для нього війна закінчилась в січні 1946 року, на Балканах, в якості командира стрілецького підрозділу спеціального призначення. Помер в місті Санкт-Петербург, де і похований.

Герой СРСР Олександр Щеблаков закінчив війну молодшим лейтенантом. Продовжив військову кар’єру. З 1973 по 1987 полковник Щеблаков був заступником начальника Київського суворовського училища(зараз – військовий ліцей імені Івана Богуна). Мешкав в місті Київ. Указом Президента України в 2005 році на честь 60-ї річниці Великої Перемоги йому присвоєно звання «генерал-майор». Помер в 2011 році. Похований в Києві.

Герой СРСР Микола Воротинцев закінчив війну молодшим лейтенантом. Був учасником Параду Перемоги на Червоній Площі 24 червня 1945 року.  

Меморіал Перемоги «Поклонная гора». Москва.

Молодший лейтенант М.П.Воротинцев після Параду Перемоги. 1945 рік

Після війни Микола Воротинцев повернувся в с. Стаси Веселівського району Запорізької області де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою. В 1960 році разом зі своєю великою сім’єю переїхав до Приазовського району, в с. Новоспаське. 26 вересня 1977 року Герой Радянського Союзу Миколи Пилипович Воротинцев пішов з життя. Похований в с. Новоспаське Приазовського району Запорізької області. Його ім’ям названі улиці в с. Новоспаське та Веселе.

Могила Героя Радянського Союзу М.П.Воротинцева в с. Новоспаське. 

На його могильному камені навічно викарбувані слова «Песни павших в бою» Роберта Рождественського:

Мы были большими, как время.

Мы были живыми, как время.

Теперь -

Мы в легендах прославленных дней.

Теперь -

Мы в поэмах и прозе.

Теперь -

Мы в граните и бронзе.

Теперь -

Мы в безмолвьи могильных камней.

Список використаної літератури

1. «Десятина» лейтенанта Щеблакова, Валентин Ковальский// «Благовест», Самара – 7 мая 2009 г. 

2. Золотые звезды курян. Сб. очерков, документов и материал лов. – Воронеж: Центрально-Черноземное кн. изд-во, 1965.

3. Ковтунов Г.Н. Всей мощью огня. – Москва: ВИМО, 1982.

4. Лейтенант Воротинцев// «Колос». – 27 квітня 2005 р.

5. Навечно в сердце народном: Справочник/ Гл. ред. И.П.Шамякин. –     Мн.: Белорус. Сов. Энциклопедия, 1984. – 607 с., илл.

6. Подвигом славны твои земляки/ под ред. А.Гифельфарба. – Запорожское книжно-газетное издательство, 1962. – 351 с.

7. Последнее лето войны// «Комсомольская правда». – 18 марта 1977 г.